|
Василь ШПІЦЕР
ТРИРАЗОВИЙ ПРАВИТЕЛЬ
ЛЬВІВСЬКОЇ АРХІДІЄЦЕЗІЇ
Частина 1
'… о. Андрій Білецький – канцлер та архипресвитер митрополичої канцелярії у Львові, в тих часах гордість та окраса стрийських Ланів…'
Євген ОЛЕСНИЦЬКИЙ
Так приязно згадує про одного з визначних стриян у книзі спогадів 'Сторінки з мого життя' Євген Олесницький. Той самий Олесницький, що описував мешканців тогочасного Стрия і його передмістя Ланів як людей національно байдужих, малокультурних, оспалих і апатичних, а святий Юр, де одну з найвищих посад займав згаданий в епіграфі отець митрат Андрій Білецький, вважав осідком москвофільства. Очевидно, заслужив своїми діяннями стриянин о. Андрій Білецький на таку високу похвалу з уст видатного українського політика, економіста, публіциста, науковця, дійсного члена НТШ, посла до галицького сейму, посла до віденського парламенту , члена редакції газети “Діло”, борця з москвофілами.
Дуже коротко, але чи не найбільш повно звичайно подається характеристика і життєпис людини у некролозі. Тому варто ознайомитися, що було написано про Андрія Білецького в часописі 'Нива' за 1926 рік, ч. 1-4 на сторінці 186:
Посмертна згадка
§ Андрей Білецький, мітрат, препозит львівської капітули. По довгій недузі упокоївся у Львові в свойому помешканню Високопреп. о. Андрей Білецький, мітрат, препозит львівської капітули, дня 19.травня с. р. Величавий похорон відбувся при участи около 70-ох священиків, 22.травня. З небіщиком зійшла до гробу одна з історичних постатей нашого народу.
Уродився він 1847 р. в Стрию в міщанській сімї. Ґімназію покінчив у Львові, а богословські науки у Відні. До тайни священства приступив у жонатому стані, але вже по двох роках повдовів. Небавом дістався до Львова, де прожив около сорок літ. Ще молодим став капітульним крилошанином і з часом осягнув у капітулі найбільші степені архипрезвитера і препозита капітули. Тричі правив він львівською архидієцезією. Двічі як капітульний вікарій по смерти кард. Сильвестра Сембратовича і митроп. Юліяна Куїловського. Третій раз, як генеральний вікарій, у бурливих роках світової війни, коли митрополит (Андрей Шептицький – В. Ш.) пробував на засланню в Росії. Відзначався незвичайним спритом, що йому й придалось, коли мусів зводити нерівну боротьбу за нашу церкву з нахабними Москалями. Часто любив про се згадувати, як йому Москалі грозили шибеницею, і якими способами він відпирав їх посягання. Вів життя правильне — все після годинника і аж до передсмертної недуги тішився кріпким здоровлям. Як настоятель, був вимагаючий. Був се чоловік “старого типу” – цілою душею відданий “законови і авторитетови'. По переконанням був „старорусин', але підчас війни щиро погодився з українським рухом. Ціле своє майно в тестаменті записав сиротам, а бібліотеку „Науковому Богослов. Т-ву'. Певно, що його сильно зарисована індивідуальність ще довгі літа остане в памяти нашого галицького духовенства.
Вічна Йому память!
Вражають посадові титули о. Андрія Білецького, перераховані також у газеті 'Діло' за 22.05.1926 року: 'мітрат, генеральний вікарій, офіціял, архипрезвітер, предсідник гр.-кат. митрополичої капітули, пралат домовий його святости папи, совітник митрополичої консисторії і пр. і пр…'
Справді, – 'сильно зарисована індивідуальність', але, на жаль, досить-таки призабута. Хочеться, щоб такі постаті залишалися в пам'яті українців, для чого й написана отся робота.
БІЛЕЦЬКІ
15 червня 1847 року у сім'ї греко-католиків Михайла та Марії (з Чабанів) Білецьких народився син, якого охрестили Андрієм. Прийняла немовля повитуха Софія Держко. За хресних запросили Івана Щербинського та Анну – дружину Андрія Наглюка. Білецькі мешкали у будинку № 311 на Ланах – передмісті Стрия, – де посідали значні земельні наділи. Сім'я була багатою не тільки матеріально, але й дітьми – Бог дав їм шестеро синів і чотирьох дочок. Усі вони одержали відповідну освіту, а чотири сини стали священиками, що й не дивно, бо належали до давнього священичого роду Білецьких. Прадід Андрія – о. Лев Білецький – мав парохію у селі Шманьківці Чортківського деканату, де у 1776 році народився дідусь – о. Василь Білецький, – що потім став парохом у селі Гузієві Болехівського деканату (помер на Різдвяні Свята у 1843 році). Можливо, до цього ж коліна належали й інші Білецькі , згадки про яких можна знайти в старовинних документах:
- збереглися акти опису нерухомого майна Бурштинської церкви від 8 серпня 1789 року і підписані місцевим парохом о. Миколою Білецьким , де вказано, що церква побудована на 'мурованих фундаментах, стіни дерев'яні, дах ґонтовий'. Легендарна дерев'яна церква на 'мурованих фундаментах', яка пам'ятала єпископа Йосипа Шумлянського і зберігала прах козацького гетьмана Григорія Тискиневича, знаходилась на майдані 'Пріска' поблизу річки Гнилої Липи. Тепер це місце залите водами Бурштинського водосховища;
- із 'Шематизмів Львівської греко-католицької Митрополичої Архієпархії' довідуємося, що парохом с. Нивочин Богородчанського району був Симеон Білецький (1825 р. н.). Багато літ посідав парохію у селі Пациків Долинського деканату о. Микола Білецький (1857 р. н.). В 1870-х – 80-х роках парохією у Страдчі завідував о. Василь Білецький (1823 р. н.), а о. Еміліан Білецький (1844 р. н.) спочатку був священиком у с. Довге (недалеко від Болехова), а потім перебрався ближче до о. Василя Білецького ( о. Василь за віком міг бути батьком Еміліана) на парохію у село Вороців (біля Страдча). Відомо також, що у 1850-х роках священиком у Городку був о. Михайло Білецький;
- у Державному архіві Львівської області (ДАЛО) зберігається папка під заголовком 'Дело об использовании капиталов, пожертвованных Белецким Андреем в пользу капиталов' (1814 – 1827). Таку абракадабричну назву папка отримала після війни, коли вчені з Радянського Союзу, що понаїхали до Львова 'піднімати науку і культуру', переклали заголовок даної архівної справи з латинської мови на російську. Насправді йдеться про пожертву на користь митрополичої капітули. Очевидно, що пожертва була немалою, оскільки завели окрему справу про використання цих капіталів. Жертводавець Андрій Білецький (1769 – 1820) був сином о. Івана – пароха в Биличах Самбірського деканату. П'ять років – з 1792 по 1797 – викладав історію церкви у Львівському університеті на богословському факультеті.
Немало Білецьких та їх порідні стали священослужителями пізніше: молодший брат митрата о. Андрія Білецького – Теодор – став священиком, закінчивши богословський факультет Віденського університету; інший брат – о. крилошанин Микола – був Долинським деканом; напевно, що священиком був і брат Василь – надворний совітник – це звання в австро-угорській імперії відповідало посаді священика; зять – о. доктор Діонісій Дорожинський – відомий професор церковного права в Духовній Семінарії і Богословській Академії у Львові, автор трудів із канонічного права, підручників, праці 'Історія унії нашої греко-католицької церкви', у 1900-1903 роках видавав 'Богословський Вісник'; священиками були чоловіки племінниць – Климентини Бандери – о. Микола Ліщинський та Антоніни Білецької – о. Осип Мартинків.
Священиком став також син сестри о. Андрія – Розалії Білецької. Вона вийшла заміж за Михайла Бандеру і подружжя назвало свого первістка на честь дядька. Митрат Андрій у всьому був взірцем для Андрія Бандери, мав великий вплив на формування його світогляду, моралі, громадянської позиції. Саме тому молодий Андрій після закінчення Стрийської гімназії поступив до Духовної Семінарії у Львові, саме в такій родині народився, змужнів, набрався духовних сил майбутній лідер української нації славетний Степан Бандера.
Усипальниця Михайла і Розалії Бандерів розташована на тихій бічній алеї зліва від входу до Стрийського міського цвинтаря неподалік гробниці Остапа Нижанківського. З батьками покоїться і дочка Климентина, а також брат Розалії – отець Микола. У часи комуністичного режиму на могилі залишалися тільки написи 'Климентина Ліщинська' та 'Микола Білецький', – щоб більшовицькі варвари не зруйнували поховання та не знущалися над прахом покійних, як це вони чинили на могилах відомих патріотів України або їхніх близьких. Яскравим прикладом червоного дикунства була акція НКВД у Прилбичах 27 вересня 1939 року: брата митрополита Андрея – Лева – з 13 членами сім’ї і слугами енкаведисти закатували, викинули з гробівця кості батьків, зруйнували родинне гніздо Шептицьких, знищили цінні давні документи.
ОСВІТА, ДОРОГА НА СВЯТИЙ ЮР
Після закінчення початкової школи у Стрию батьки відправили Андрія до Львівської гімазії (des k.k. zweiten Ober Gymnasiums), де він навчався протягом 1859 – 1866 років. Обов'язковими предметами для вивчення були релігія, латинська, грецька, німецька та українська мови, географія, математика, природа, філософія. По матурі, 14 липня 1866 року одержав відповідний диплом про успішне закінчення гімназії, оформлений німецькою мовою.
Далі продовжив здобувати знання у Віденському університеті на теологічному факультеті. Цікаво, що при вступі до цього унівеситету крім документа про гімназійну освіту треба було подати ще й таке:
- свідоцтво лікарське – 'Посвідчую сим, що господин Теодор Бђлецкий (збереглося свідоцтво Андрієвого брата – В.Ш.), слушатель св. Богословія, ніякої вади на тілі не імієть, котора би преп'ятствовала принятію в стан духовний, яко також посвідчаю, що силами умственними владієт порядочно. Львів 11 марта 1874 р.';
- свідоцтво нравственности – 'Чим посвідчаєм, що Теодор Бђлецкий, син Михайла Бђлецкого, предміщанина Стрийского, нравственно со всім прилично заховувався… Вознаміреному стану священическому въ полні отвітну жизнь велъ.'
Одержавши диплом про закінчення Віденського університету (facultatis theologicoe C.R. universitatis literarum Viennensis), у якому переважають оцінки 'відмінно' (eminentem), юний Андрій повернувся додому. Після напруженого життя студента-богослова втішався спілкуванням з рідними та близькими, зустрічався з друзями, навіщав знайомі священичі родини, був своїм у колах стрийської інтелігенції. На одній гостині він зустрів вродливу, розумну дівчину Наталію Горалевич. Її батько належав до відомого на Стрийщині священичого роду Горалевичів. Юні серця покохали одне одного, батьки їхню дружбу підтримували і сталося так, як ведеться у добрих людей – молодята побралися. Щоб завершити тему сімейного життя нашого героя, зауважимо, що воно було недовгим і тривало всього два роки. Після народження дочки Олександри молода мати важко захворіла і незабаром померла. Опечалений Андрій поринув у роботу і все своє життя віддав служінню Богові та рідній Українській греко-католицькій церкві.
Одразу з настанням Нового року випускник Віденського університету Андрій Білецький отримав належні йому церковні чини. Про це є запис на митрополичому бланку, де мовиться:
'…Андрея Бђлецкого… возведено і благословлено: перше в Чтеця і Півця і в Подъдїакона дня 4 Jануарія 1872 р. Також возведено і благословлено на степень Дїаконскій дня 8 Jануарія 1872, а накінець на степень Пресвітерскій лђта Божого 1872 місяця Jануарія дня 14 в церкви Архикатедральной Св. В. М. Георгія во Львовђ.
15 Jануарія 1872 р.
Іосифъ Митрополит'
/власноручний підпис Йосифа Сембратовича– В.Ш./
А вже через п'ять днів нововозведений пастир отримав свою першу парохію:
'Возлюбленному Нам во Христђ Преподобному Андрію Бђлецкому новопоставленому Пресвитеру миръ о Господђ и Архїєрєйскоє благословенїє!
Соотвђтно Твоєму прошенїю намъ подъ днемъ 19 Jануарія 1872 … надаємъ тобђ завђдательство опорожненой Парохіи Монастирець в Деканатђ Журавенскомъ.
20 Jануарія 1872 р.
Іосифъ Митрополит'
Молодий панотець у Монастирці набирався досвіду, добре справлявся зі своїми обов'язками, але після втрати дружини надалі завідувати парохією, де кожна річ, кожна стежина, кожне богослужіння нагадували про неї, було тяжко, – і він подав клопотання про переведення в інше місце. Митрополит Йосиф Сембратович клопотання вдовільнив:
'Преподобному Господину Андрею Бђлецкому дотеперішньому завідателю въ Монастирцы… Митрополича Консисторія ухвалила Ваше Преподобіе перенести на завђдателя греко-католицкой капеляніи в Новошинахъ Деканата Журавеньского.
30 декабря 1874
Іосифъ Митрополит'
Невеличке спокійне село Новошини, в якому на той час проживало всього 270 греко-католиків, прийшлося до вподоби Його Преподобію і він пробув там понад три роки. Час загоїв глибоку душевну рану і енергійному о. Андрієві захотілося взятися за більш напружену і відповідальну роботу. Якраз на той час звільнилася більша парохія у Болехівському деканаті неподалік від Гузіїва, де тридцять п'ять років тому парохом був його дідусь Василь, тож він попросився туди, на що дістав позитивну відповідь:
'Соотвђтно Твоєму прошенію від 9-го марта 1878… надаємъ Тобђ Завђдательство опорожненой парохіи въ Воли Задеревецкой съ прилуч.
12 Марта 1878
Іосифъ Митрополит'
Розум, освіченість, працьовитість молодого священика Андрія Білецького були помічені на Святоюрській Горі і ще цього ж року його перевели до Львова:
'Возлюбленному нам во Христђ Преподобному Андрею Бђлецкому, Завідателю въ Воли Задеревецкой… соотвђтно Твоєму прошенію нам подъ днемъ 11 Ноября 1878 призначаемъ Тебе на Сотрудника ІІІ-го и Префекта закрестіи при Архикатедральной церкви св. Велико Мученика Георгія во Львовђ.
21 Ноября 1878
Іосифъ Митрополит'
Так почалося майже півстолітнє служіння о. Андрія Білецького в стінах Собору святого Юрія. Новопризначений сотрудник легко управлявся з визначеними повинностями, і на нього лягало все більше роботи. Незабаром отця Андрія призначили капітульним вікарієм, згодом – вікарієм-канцлером та першим проповідником. Майже два роки був адміністратором парохії Зарваниця, що залишилася без пароха, на цій посаді був удостоєний крилошанських відзнак:
'Возлюбленному нам во Христі Всеч. О. Андрею Бђлецкому адміністратору въ Зарваниці миръ о Господі и Наше Архієрейское благословеніе!
Увзглядняючи Ваши совђстныи труды на поприщи душпастирства, не менше Ваше образцевое честное богоугодное веденіеся, которыи то похвальныи свойства удостоили Васъ возведенія на посаду первого Проповђдника при Нашей Архикатедральной Церквђ, послђ повђренія Вамъ важной задачи веденія администраціи опорожненной парохіи въ Зарваницђ. Мы хотячи дати еще больший доказъ Нашего полного къ Вамъ благоволенія, надаемъ Вамъ силою настоящей грамоты право употребляти сутанну іерейску съ експозиторіами крылошанскими, удђляючи Вам заразомъ ко дальшому спасительному дђйствованію Наше Архіерейское благословеніе.
Дано во Львовђ при Нашей Архикатедральной Церкви св. В.М. Георгія
дня 14 Вересня 1882
Іосифъ Митрополит'
9 лютого 2011
Частина 2
ЗАМІСНИК МИТРОПОЛИТІВ
Напружена діяльність митрата Андрія Білецького на високих церковних посадах ускладнювалася непростою суспільно-політичною ситуацією, що панувала в Галичині у другій половині ХІХ століття. Місцевий люд тоді ще не мав твердого національного самоусвідомлення і довіряв насамперед Церкві, на яку намагалися поширити свій вплив і Польща, і Росія, і, звісно, Австрія як державний чинник. Невідомо за які гріхи сотні літ терпів український народ наругу від своїх найближчих сусідів-слов'ян. Найбільшим їхнім прагненням було переробити західних українців на поляків, а східних – на москалів. Для цього не шкодували ані грошей, ані вкраїнської крові.
Єдиною силою, яка тоді твердо охороняла національні інтереси русинів-українців і стояла на заваді до ополячення галичан, була Українська греко-католицька церква і її митрополити. Оскільки деякі громадські і політичні діячі Галичини закидали греко-католицькій церкві схильність до москвофільства, вважаю за необхідне коротко оповісти про діяльність галицьких митрополитів на ниві українського питання. Одним з перших керівників церкви, що розпочав боротьбу за підняття української мови на державний рівень, був Михайло Левицький – галицький митрополит впродовж 42-х років (1816 – 1858), перший кардинал-українець. З його ініціативи у 1818 році відбувся синод перемиської єпархії, на якому прийнято постанову закладати парафіяльні школи з українською мовою викладання. Він видав український буквар і катехизм. Як галицький митрополит Михайло Левицький зобов'язав греко-католицькі консисторії опікуватися українськими народними школами, готувати для них вчителів і підручники.
Активним захисником українського народу і його мови був митрополит Григорій Яхимович – перший галицький політик-єпископ, – який з групою представників греко-католицького духовенства під час загальноєвропейської демократичної революції звернувся 19 квітня 1848 р. до австрійського імператора з петицією. У передмові до неї подавався історичний огляд, в якому підкреслювались осібність українців Східної Галичини, давня слава середньовічного Галицького князівства, його наступне поневолення та пригноблення поляками й той факт, що населення належить до великої руської (української) 15 мільйонної нації, всі члени якої, з них 2,5 млн. галичан, розмовляють однією мовою. Далі висловлювалися побажання запровадити у школах і громадських установах Східної Галичини українську мову, забезпечити українцям доступ до всіх посад та зрівняти у правах духовенство всіх конфесій. 2 травня 1848 року у Львові була заснована перша українська політична організація – Головна Руська Рада, яка взяла на себе роль представника українського населення Галичини перед центральним урядом. Григорій Яхимович став першим її головою, а стараннями греко-католицьких священиків протягом кількох тижнів по Східній Галичині було засновано 50 місцевих і 13 регіональних філій ГРР. За національну символіку галицьких українців було прийнято синьо-жовтий прапор та герб із зображенням золотого лева на синьому полі. Відтоді русинський (український) фактор набув у Галичині поважного значення, і Відень вже чудово орієнтувався, що українці є окремою нацією, а ніякими поляками чи росіянами.
Зростання політичної активності українців, їхнє небажання вважати себе 'русинами польської нації' спричиняло загострення українсько-польського антагонізму. Поляки дивилися на появу українського руху як на серйозну загрозу і робили різні спроби нейтралізувати Головну Руську Раду. Зі своєї сторони щодо поляків Григорій Яхимович був непримиренний і відкидав будь-які пропозиції компромісу. Тож нічого дивного, що поляки Яхимовича ненавиділи, а за керівництво українською політикою зі Святоюрської гори її творців стали називати “святоюрці”. Яхимович помер несподівано – 29 квітня 1863 року він не прокинувся у своєму палаці на Святому Юрі. Ще довго після його похорону львів’яни говорили про отруєння митрополита, оскільки він вкрай негативно поставився до польського повстання 1863 року. Митрополита Яхимовича поховали на 'Городецькому цвинтарі' (знаходився приблизно в районі сучасного приміського вокзалу на вул. Городоцькій). Наприкінці XIX ст. цвинтар ліквідували, а труну Яхимовича з великими почестями перенесли в гробницю Львівської капітули на Личаківський цвинтар.
Значний внесок у підтримку вкраїнської справи, розвиток і поширення народної української мови зробив митрополит Спиридон Литвинович. З 1852 року він ректор духовної семінарії у Відні, після смерті митрополита Михайла Левицького (1858 – 1860) – адміністратор Львівської Архієпархії, з 1863 року – галицький митрополит, член сейму у Львові та член Державної Ради у Відні. Литвинович твердо відстоював українську мову в школі, церкві та інших сферах суспільного життя. В 1850-х роках прихильники москвофільства почали піддаватися впливам 'погодінської колонії' і замість народної української мови стали запроваджувати у церкві і школі церковно-слов'янську мову. Єпископ Литвинович розумів небезпеку поширення такої течії в українському середовищі і 25 жовтня 1859 року видав куренду: 'Зроблено сумне спостереженнє, що в останних роках повстало в руській літературі змаганнє увести в ній малозрозуміле для народу нарічіє. Се змаганнє проявило ся не тільки в пресі, що тепер хилиться до швидкого упадку, але і численні проповідники та катехити уживають у своїх проповідях і шкільній науці церковно-славянських форм, погорджуючи народним говором, при чім ідуть за мильним розуміннєм відношення літурґічної мови до народної. Таке змаганнє не тільки здержує розвиток підпираної правительством руської літератури, але шкодить також научуванню народу в церкві і школі. Митрополичий Ординаріят мусить виступити проти такого надужиття і поручити підлеглим йому органам придержуватися строго руських язикових форм. Успіх руської народної літератури лежить в інтересі не лише самої людности, але і держави, і церкви. Було би шкідливою політикою: бажаннє опирати руську літературу на мові, далекій від духового життя нашого народу. Церковно-славянська мова належить безперечно до мертвих; піднесена насильно до ролі руської літературної мови і накинена народови на духовий чинник, здержала б усякий його духовий розвиток і піддаючися неминучому розкладови під впливом народних говорів, мусіла б або знов уступити або, піддержувана насильно письменниками, довела б до витворення продукту, що вже повстав на тій самій дорозі: до московського нарічія. Такий вислід у Русинів, пройнятих уже свідомістю окремої національної індівідуальности, рівнав би ся їх самовбійству. З тої причини Митрополичий Ординаріят приказує строго всім душпастирям і катехитам уживати в проповідях, промовах до народу і при науці релігії лишень руської народної мови і уважати на те, щоби в школах, підчинених церковній власти, відбувалася наука на чистій народній мові'.
Проте з польської сторони на адресу віденського уряду і надалі безперестанно тиражувалися наклепи, доноси, звинувачення греко-католицького духівництва у прихильності до православ'я і до Росії.
А ось російський погляд на тогочасну ситуацію на Галичині, поданий в Енциклопедії Брокгауза і Ефрона: 'На вопрос, предложенный австрийской администрацией: 'Что вы за народ?', 'Русская головная рада' ответила единогласно: 'Мы – русины, самостоятельное славянское племя, отличное от поляков и русских, часть малорусского племени'… В центре галицийского общественного движения по-прежнему оставался, однако, 'св. Юр', т. е. митрополит и его консистория, действовавшие более или менее в духе иезуитизма… 'Св. Юр' недоброжелательно глядел на новое движение (поява і поширення москвофільства – В.Ш.), заподозривая его то в нигилизме и атеизме, то в симпатиях к православию. Галицкие деятели 60-х годов были ничуть не лучше деятелей 48-го года и даже, отчасти, хуже. Из украинофильства были взяты худшие его стороны: тоска по 'колышней славе', мечты о самостоятельной 'гетмании', сладкие надежды на политическую особность и независимость'. Як бачимо, Святий Юр не був любий і православній Росії. Треба було покладатися тільки на власні сили…
Водночас Москва щедро оплачувала діяльність москвофілів, над якими 1882 року відбувся суд за звинуваченням у намірах відірвати Галичину від Австрії. На суді оприлюднили інформацію, що московська пропаганда серед галицьких русинів почалася ще 45 років тому, одночасно у Львові – за посередництвом російського історика Михайла Погодіна, який у 1835 році відвідав Львів і зав'язав контакти з українською інтелігенцією (Денисом Зубрицьким, Яковом Головацьким) та Відні – за участю священика московського посольства серед вихованців духовної семінарії, греко-католиків з Галичини. У 1863 році була визначена постійна сума 100 000 рублів на агентів і московську пропаганду в Галичині. В кожному повіті щонайменше був один агент. На субвенції москвофільській газеті 'Слово' виділялось 7 000 рублів щорічно.
Після придушення польського повстання (1863) пастирям, які переходили у православ'я на Холмщині, російський уряд встановив місячне утримання до 100 рублів (платня чиновника середнього рівня). Особливо масовий перехід греко-католицьких священиків відбувся в 1874 р., коли на Холмщину перейшло біля 200 панотців на чолі з Маркелом Попелем. Що було далі, описав Сергій Голованов у праці 'Судьба униатов в Российской и Австрийской империях': 'Галицкие перебежчики, присоединившие Холмскую епархию к Синоду, стояли за украинскую самобытность. Поэтому вскоре их стали отстранять от дел и переводить в великороссийские епархии. Маркелла Попеля возвели в сан архиепископа и отозвали в Петербург. На освободившиеся места назначали 'истинных русаков', которые презирали украинство и требовали от мирян и духовенства говорить только по-русски'.
Підтверджує щедре московське фінансування галицьких прихильників Росії і житіє відомого москвофіла Михайла Качковського. Він народився в сім'ї священика, після закінчення університету служив суддею у Самборі. Та ж Енциклопедія Брокгауза і Ефрона інформує: 'Михаил Алексеевич Качковский во всем себе отказывал и копил из своего небольшого жалованья средства на общественные нужды. В http://ru.wikipedia....>1861 году Михаил Качковский основал в http://ru.wikipedia....>Львове газету «Слово», первую независимую большую политическую русскую газету в Галиции... Михаил Качковский считал малорусский народ частью триединого русского народа… Всё свое состояние, 80 000 гульденов (около 60 000 рублей), Михаил Качковский завещал на народные цели'. Неважко здогадатися, відкіля взялися аж такі великі гроші у скромного судді невеличкого містечка.
В надзвичайно непростих умовах діяла Українська греко-католицька церква у Львові. Очевидне посилення платного москвофільства серед галицької інтелігенції і духовенства викликало невдоволення під'юджуваної поляками австрійської влади Святоюрським керівництвом.
Особливо постраждав Йосиф Сембратович – галицький митрополит з 1870 по 1882 роки, – який свого часу благословив о. Андрія Білецького у духовний сан і призначив його вікарієм митрополичої капітули. В своїй діяльності митрополит Йосиф зберігав традиції і привілеї http://uk.wikipedia....>Греко-католицької церкви, вживав рішучих заходів проти пияцтва, яке ширилося серед українського селянства, закликав священиків засновувати братства тверезості, сільські ощадні каси, громадські магазини. О. Субтельний пише: 'Перша спроба мобілізувати селян для їхнього власного блага мала місце у 1870-х роках, коли духовенство (очолюване митрополитом Й. Сембратовичем – В.Ш.) розпочало кампанію проти пияцтва на селі. Масові сходи та обітниці, які давалися на них всією громадою, допомогли скоротити споживання алкоголю, а сама кампанія стала для церкви одним із перших найбільш конкретних її досягнень'. Це не подобалося польським http://uk.wikipedia....>дідичам та лихварям і шинкарям, бо позбавляло їх чималих прибутків і вони вели проти нього постійні інтриги при цісарському дворі. А тут ще й спроба громади села Гнилички на Тернопільщині, заохочуваної священиком-москвофілом Іваном Наумовичем, перейти у православну віру – і на домагання цісаря http://uk.wikipedia....>Франца Йосифа митрополит Йосиф Сембратович у 1882 році був відкликаний до Риму. Змушений був подати у відставку і намісник Королівства Галичини і Лодомерії граф Альфред Потоцький (саме він замовив побудову резиденції, знаної сьогодні як Палац Потоцьких у Львові).
На місце митрополита Йосифа призначили його племінника Сильвестра Сембратовича (з 1882 по 1885 роки – апостольський адміністратор Львівської Архієпархії, з 1885 по 1898 – митрополит), який на супроти агресивного москвофільства став пропагувати гасло польсько-української співпраці. Це викликало несприйняття не тільки москвофілів, які влаштовували йому гучні обструкції, але й народовців, що вважали Сембратовича полонофілом. Не знаходив митрополит цілковитої підтримки і поміж членів митрополичої капітули. Для посилення свого впливу він робить деякі кадрові зміни і вже восени 1883 року повертає на Святоюрську Гору працьовитого і рішучого о.Андрія Білецького. Довіряє йому, як засвідчує 'Службова табеля', високі посади: 'яко крилошанин Митрополичої Капітули – до 1887 року, яко Пралат Канцлер Митрополичої Капітули – до 1890 року, яко Пралат Схоластик Митрополичої Капітули – до 1894 року, яко Архідіякон Митрополичої Капітули – до 1895 року, далі – яко Архіпрезвітер Митрополичої Капітули'. Крім того о. Білецький виконував інші не менш важливі завдання Митрополичої Капітули, що потверджує наступний документ:
'До
Высокопреподобного Господина
Андрея Бђлецкого
Предстоятеля Понтификального Дому, каноника-пралата-канцлера, Совђтника и Референта Митрополичої Косисторії, Испытователя просинодального, Мђстопредсђдателя церковного Суда в справах сопружих и Суда инстанцийного, Предсђдателя Комисіи управляющой священичим вдовичо-сиротинскимъ фондомъ
Дописъ
/Въ залученью/ пересилається Вашому Високопреподобію Посланіє Святійшого Отца Льва ХІІІ Папи Римского, благоизволившого по Своєй Милости заименовати Вас Сенатором мђста або Предсђдателем Понтификального Дому, то есть Своимъ домовимъ Пралатомъ съ щирымъ желаныемъ – да благословитъ Васъ Богъ во многая лђта.
Львовъ 4 жолтня 1888
Сильвестр Митрополит'
Голова йде обертом від кількості та обсягу посадових звань! Відзначимо, що о. Андрій користувався цілковитою довірою Папи Римського, оскільки був призначений його представником у Львові. Згодом був нагороджений митрою (на фото) – позолоченим головним убором вищого греко-католицького духовенства, а також звичайних священиків, що мають особливі заслуги перед церквою, – і до його численних титулів додався ще один – митрат.
За дорученням митрополита Сильвестра Сембратовича у 1895 році митрат Андрій Білецький уклав зразок присяги:
'Я Андрей Бђлецкій, Препозит Львовской Митрополитальной Церкви греко-руского обряда од сей хвилі вірний і послушний буду святому Петру Апостолови і Святой Апостольской Римской Церкві и Господину Нашому Господину Льву Папђ ХІІІ и Его Наслідникам канонічно вступаючим… Так нехай мені Бог поможе'.
Крім духовних канцлер о. А. Білецький виконував і світські обов'язки – голови церковного суду, голови вдовичо-сиротинського фонду, управителя 'Дому презвитеріального', голови екзаменаційної комісії:
'До Высокопреподобного Отца Андрея Білецкого
Прелата Канцлера Капитули,
Совітника Митрополитальной Консисторіи и проч.
Поручаючи Вашому Высокопреподобію по упокоившомуся Схоластику Jоанні Величко опорожнене управительство тутейшого Дома презвитеріального взываю Вас въ должности настоятеля презвитеріи зараз обняти и съ обыкновенновъ точностевъ полнити…
Львовъ 2 Вересня 1889
Сильвестр Митрополит'
'До Високопреподобного і Всесвітлійшого о. Андрія Білецкого
Архипресвитера-Митрата
греко-католицької Митрополичої Капітули и пр.
Митрополичий ординаріят заіменовав Ваше Високопреподобіє Містопредсідателем екзименаційної комісії при іспиті кваліфікаційному для катихитів шкіл середніх (т.є. гімназій, школъ реальних) і учительских семінарій, який отбуде ся письменно в днях 29 і 30 цвітня і устно дня 1 мая (нов. ст.) с.р…
Львів 8 цвітня 1897
Сильвестр'
У цей важкий, і не завжди об'єктивно трактований період, церква багато зробила для зміцнення свого становища: 'Саме на час керування С. Сембратовичем митрополією відбулася реформа ордену василіян (1882), 1884 р. митрополит заснував дівочий інститут під управою сестер василіянок, 1889 р. збудував нову греко-католицьку семінарію у Львові, заснував товариство св. Павла, що займалося місіонерською працею, товариство св. Петра, яке допомагало бідним парафіям. 1892 р. санкціонував заснування згромадження сестер служебниць і реформу сестер василіянок 1897 р. Саме С. Сембратович домігся від уряду реалізації давньої обіцянки утворити нову єпархію з центром у Станіславові (1885) й скликав у 1891 р. синод своєї Церкви (попередній синод відбувся ще 1720 р.). У 1896 р. разом з Олександром Барвінським ініціював створення Католицького русько-народного союзу – першого українського політичного угруповання на духовних засадах католицизму' (Ігор Чорновол, 'Незбагненний митрополит. Сильвестр Сембратович' – 'Львівська газета', 13 серпня 2004).
Не надто дужий фізично Сильвестр Сембратович – 'Божою і Святого Апостольського Престолу милістю митрополит галицький, архиєпископ львівський, радник і представник митрополичої консисторії, віце-маршал і член провінційної ради королівств Галичини й Володимирії та Великого Краківського князівства, доктор найсвятішої теології' – у 1897 році важко захворів і полишив будь-яку працю. Вся організаційна, фінансова, господарська робота лягла на плечі капітульного вікарія Андрія Білецького. На початку вересня 1898 року Галицька митрополія залишилася без митрополита. На цей час австрійський уряд, який мав певні підозри щодо москвофільських настроїв 'святоюрців', не бачив серед галицьких єпископів єдиного надійного кандидата на митрополичий престол. Не було в цьому питанні однозгідності і у членів митрополичої капітули. Тому правити львівською архідієцезією вперше довірили архіпресвітерові митрату Андрію Білецькому.
Аж наступного року за погодженням Святого Апостольського Престолу галицьким митрополитом став очільник Станіславівської єпархії Юліан Куїловський. Основну роботу і надалі виконував Андрій Білецький, оскільки новий митрополит був уже похилого віку, а тому що прийшов з іншої єпархії, не міг відразу ефективно взятися до праці. Та й час його перебування на високій посаді був недовготривалим. Газета „Діло” в № 3 від 4/17 січня 1901 року відзначила, що 'короткий час митрополювання Куїловського минув непомітно, не лишивши по собі й сліду'. Щоправда, чужі люди ('Братство Христа Господня') писали про покійного більш доброзичливо: 'В 1899-
По смерті Куїловського 4 травня 1900 року митрополича корона знову залишилася без господаря. Історія повторилася – капітульний вікарій о. А. Білецький вдруге став правителем львівської архідієцезії і очолював її протягом восьми місяців.
Наступний рік, який був початком ХХ століття, став переломним у житті Української греко-католицької церкви. Напередодні Йорданських свят на престол галицьких митрополитів вступає молодий єпископ Андрей Шептицький. О. Іван Рудович у статті 'Вступлення Митрополита Андрія Шептицького на митрополичий престол у Львові' так описує цю подію: '…О пів до першої години в полудне загомоніли дзвони у всіх львівських церквах. Се в'їхав на дворець поїзд, котрим приїхав митрополит… Питомці Духовної Семинарії привітали його піснею 'Слава во всевишніх Богу'…, а завідатель епархії, капітульний вікарій Андрій Білецький виголосив привітну промову. Висловив радість цілої митрополії, що саме цей князь Церкви засяде на митрополичім престолі'.
Понад чверть століття пліч-о-пліч служили Богові та українському народові митрополит Андрей Шептицький і митрат Андрій Білецький. У всіх великих діяннях, що звершив преосвященний Андрей граф на Шептицях Шептицький, якась частка належить і відданому служителеві Церкви о. Андрію Білецькому.
Митрополит Андрей Шептицький міцно взяв у свої могутні руки кермо святоюрського корабля. Разом з найближчими помічниками, серед яких одним з перших був генеральний вікарій Андрій Білецький, він визначив курс на зміцнення українства у стані Греко-католицької церкви, підняття національного духу і просвіту українського народу. За сприяння греко-католицького духівництва відкривалися нові українські школи, читальні, будинки 'Просвіти', музеї, лічниці, сиротинці.
У першу чергу митрополит взявся за виховання духовенства. Очевидною була нагальна потреба реформи руської духовної семінарії у Львові. Щоб дізнатися все про хиби у діяльності семінарії та створити собі цілісну картину, він кілька місяців відвідував у визначені години семінарію, приймав вихованців, про все розпитував, а тоді приступив до реформи. За зразком європейських семінарій був створений новий статут, в якому між іншим були розглянуті всі можливі відносини між вихованцями семінарії і викладачами, запроваджений настільки строгий режим дня, що крім годин необхідного відпочинку семінаристам не залишалося жодної хвилини на неробство. Категорично заборонена традиційна для духовної семінарії гра в карти. Велику увагу митрополит Андрей приділяв також роботі з священиками, рівень освіти і культури яких не завжди відповідав, як тепер кажуть, європейським стандартам. Окрім нарад, персональних бесід з панотцями митрополит організовував поїздки до Риму, що, звичайно, давало їм великий поштовх до самовдосконалення. Про одну таку подорож читаємо у спогадах пароха села Деревня о. Володимира П'ясецького ('Український Родовід'. Матеріали другої та третьої міжобласних генеалогічних конференцій. Товариство 'Просвіта'): 'На дни 22 жовтня 1902 виїхалисьмо в середу о 7 год. вечером з Львова на Стрий, Лавочне, Пешт з путниками около 100 людей в супроводі Високопреосвящ. Митрополита Андрея Шептицького в подорож до Риму… В понеділок рано дня 27.10.902 булисьмо всі разом на аудієнції у Папи – поцілував єм Папу в руки, Папа м'я поблагословив і лице поласкав. В середу 29.10.902 всісьмо ся сповідали в костелі св.. Петра. Потом оба наші Архієреї разом з о. Митратом Білецким мали в підземнім костелі на гробі св.. Петра читану Службу Божу, а всі люди тут причащалися…'
Русофіли принишкли і поступово стали втрачати свої позиції, незважаючи на ще більші дотації царського уряду. Зате активізувалися поляки. Вони не хотіли знати ніяких українців – греко-католиків: галичани по-їхньому мали бути або русинами – римо-католиками, підпорядкованими польським ксьондзам, або вже краще православними: 'Не існує ніяких русинів, а лише Польща й Московщина'. Щоб посіяти серед українців розбрат, а також ослабити вплив Святого Юра, польські аристократи почали підтримувати москвофілів. Українська ідея поширювалася, розвивалася і підтримувалася лише українським народом, українською інтелігенцією та Українською греко-католицькою церквою. Москвофіли разом з поляками утворили у Галичині потужну 'п'яту колону'.
Так тривало до окупації Львова російськими військами на початку Першої світової війни. Про діяльність Львівської митрополії під гнітом православного московського загарбника митрат Андрій Білецький написав у своїх спогадах, які ми пропонуємо читачеві з деякими скороченнями та авторськими корективами.
9 лютого 2011
Частина3
СПОМИНИ
о. Андрія Білецького про виїзд митрополита Андрея Шептицького до Росії
та інші події 1914 – 1917 рр.
По моїм повороті до Львова в місяці червні 1914 року згромадилися вже на небосклоні Європи тяжкі хмари страшної війни. День 28 червня, в котрім доконано страшного убійства на насліднику австрійського престолу Франці Фердинанді і його супрузі Софії, є тим днем, в котрім нагромаджені хмари видали іскру, що запалила весь світ.
В середині серпня заявив мені наш митрополит Андрей Шептицький, що я єсьм конфінований (обмежений в праві переміщення – від англ. confined. Це було наслідком антиукраїнської діяльності поляків при цісарському дворі, яка привела до недовіри греко-католикому духовенству – В.Ш.). Коли я огірчений тим прийшов до Митрополита, отримав я відповідь, що та постанова звернена властиво проти нього. В тій справі написав я до намісника Коритовського письмо, в котрім заявив, що я в цілім моїм життю поступав коректно і лояльно, що я мав право до узнання і що отсе конфінованнє моє єсть не тільки великою несправедливістю, але також зарядженням таким, котрим мою щиру працю для добра держави і церкви так болісно нагороджено.
В серпні і вересні вступили росіяни до Галичини, 4 вересня були вже російські війська у Львові. 5 вересня около 11-ої ночі зложив командант міста Шереметьєв візиту Митрополитові. Зараз по тій візиті автомобілем забрали Митрополита і завезли до Бібрки, де генерал Брусилов мав тоді головну квартиру. На другий день я пішов до маґістрату до Шереметьєва та питаю, де ви поділи Митрополита? Відповіли: 'Ідіть до готелю Жоржа, там суть генерали. Від них довідаєтеся'. Приходжу до одного, другого, а кожний каже, що не знає.
Митрополит повернув з Бібрки, де переночував, зранку мав Службу Божу і промову до вірних. 6 вересня в неділю Митрополит був на вечері в Успенській церкві і висказався, що кордони вже упали і ми маєм надію, що наші браття разом з нами щодо віри злучаться і будуть так як і ми членами греко-католицької церкви. Дня 10 вересня около 5-ої години предприняли росіяни ревізії в Митрополичій палаті. 13, 14 і 15 вересня відбували росіяни ревізії в Канцелярії і регістратурі. Найбільше шукали письма з Риму…
Ще перед скінченням ревізії 15 вересня прийшов капітан з 22-ма солдатами і двома жандармами, щоби Митрополита інтернувати. В цей день около пів до 1-ої год. я явився до Митрополита і він в присутності російського капітана заявив мені, що є інтернований і що віддає мені заряд (урядування, управління – В.Ш.) архідієцезії і що та передача наступить ще на письмі о 2-ій годині. Я кинувся підписувати клопотання про звільнення Митрополита до інших конфесій, але то нічого не дало. По другій я пішов з Митрополитом на гору і там в присутності капітана віддав мені Митрополит письмо такого змісту: 'Я передаю о. Мітрату Білецькому гроші і прошу о опіку над садибою. Не позволяють мені з ніким видітися, мене вивозять в глубину Росії, єсли я кого образив – перепрошую, моліться за мене. З нами Бог, Андрей Митрополит'. Вивозили Митрополита автомобілем на Броди, а звідти залізницею до Києва. 21 вересня вивезено його до Новгорода Сіверського, а звідтам – до Курська.
Час російської інвазії (вторгнення – В.Ш.) був для греко-католицької церкви часом тяжкої проби. Забрали мені церкви в Бродах, в Щирці, Лешневі і Поморянах (в цих парохіях примусово запроваджували православ'я – В.Ш.). Намагалися забрати церкву в Золочеві, щоб передати православним. Протестуючи, пишу губернатору: 'Як за таке перед Судом Божим будете відповідати?' Постійно погрожували інтернованням. До найбільших неприємностей належали ревізії. Особенно тоді, коли на зраду якоїсь особи з оточення забирали росіяни дорогоцінності, котрі були скриті в півниці митрополичої палати – сховані і замуровані. Там було сховано 22 бляшаних скриночок, а в них були дорогоцінності. Я зауважив, що ці речі не належать до Митрополита, але є власністю Митрополії. Підполковник Лукіянов розлютився і сказав з досадою: 'Я вас або повішу, або вивезу до Курська'. Взагалі росіяни були на мене озлоблені, говорили, що я не слухаю губернатора. Полковнику Мезенцеву я відповів, що маю іншого губернатора – і показав рукою догори, до Бога. В ревізіях було задіяно до чотирьох сот солдатів. Не було спокою ні вдень, ні вночі.
Священикам я наказував і просив, щоби обов'язки якнайточніше сповняли, а в трудностях щоби на мене відкликувалися.
До комісії, яка списувала митрополичу бібліотеку, входив священик Туркевич – парох православної церкви у Львові на площі Кармелітській. Взагалі православні священики допомагали росіянам забирати греко-католицькі церкви.
Перед святом Миколая Консисторія вирішила у Службі Божій многоспівно вітати царя Миколу ІІ – вважали, що росіяни вже з Галичини не вступляться. Я відправив Богослуження, але про російського царя не згадав ані слова. Потім дістав я від визначних членів Консисторії (о.пралата Йосифа Кобилянського) письмо, в котрім було сказано: 'Понеже Ви тої ухвали не виконали, то Росіяни зітруть нашу Унію на порох'. Я однако ж відповів: 'Най діє ся воля Божа'. Єсли би я був виконав тоту ухвалу, то наразив бим був справу Церкви, народа і себе на великі несподіванки і неприємности. Були би мене австрійці ув'язнили, а о Церкві і народі сказали би, що то є правдиві схизмати і москвофіли.
На святкування Йордану треба було згоди коменданта міста полковника Скалона на обхід на Ринку. О.о. Давидяк і Давидович відмовилися йти до нього з листом. Тоді я написав листа до президента міста д-ра Рутовського (росіяни інтернували і вивезли до Росії митрополита-українця, а президент Львова – поляк Тадеуш Рутовський – правив собі містом, мирно співпрацюючи з окупантами – В.Ш.). І сей муж вдоволив моєму прошеню. При тій нагоді сказав слова: 'Коли в вересни прийшли росіяни до Галичини, то казали, що всі за ними підуть – не буде ні Унії, ані народности вашої, а тепер вже того не кажуть. Але не ставайте з ними шпічасто, треба дипломатично'.
Росіяни домагалися від мене відступлення церков для війська на Богослуження – Преображенку і Успенську. Я відповів, що зробити того не можу, бо канони церковні того не позволяють. Врешті 11 лютого 1915 року прийшов до мене князь Кочубей і сказав, що мене запрошує губернатор Бобринський. Губернатор категорично вимагав відступити Преображенську церкву. Домовилися, щоби крім Богослужіння для російського війська відбувалися Богослужіння парохіяльні за взаємною згодою. Щодо церкви Успенської, то інститут Ставропігійський, а властиво д-р Дудикевич згодився на то, щоби відступити тую церков для війська російського. Зі сторони Митрополичої Консисторії не можна було нічого іншого зробити, як прийняти той акт насильства до болісної відомости.
Крім того належить тут іще додати, що коли до Церкви Непорочного Зачатія Пр.Д.М. на Стрийській улиці за позволеням совіта Народного Дому увійшов православний священик, тутешній відступник Тягнибок (тепер навернувся як всі подібні), то Митрополичий Ординаріат запротестував і відповів, що крім церкви Преображенської, насильно забраної, ніякої іншої церкви відступити не може і не відступить. Духовенство і вірні опиралися всім спокусам та насильству і осталися твердо і незрушимо так при своїй греко-католицькій церкві, як і при українсько-руській народности. Так що карта історії нашого народа є чиста і несплямована.
19 червня 1915 року по уступленню росіян зі Львова входили до нашого міста австрійські війська. На привитанє їх чекала процесія святоюрська на улици Скарги, там де она лучиться з Городецькою. А перед тим десь около 16-го червня прийшла до мене мати о. Дикого і в своїй доброті серця радила мені, щоби я десь скрився, бо чула, що росіяни мають мене забрати. Пішов я отже до т.зв. Дяківської Бурси при улици Скарги і там ночував я на підлозі з неділі на понеділок і з понеділка на вівторок 16-18 червня.. Коли наші війська увійшли, зібрав я дня 20 червня депутацію Духовенства і повитав сердечною промовою заступника коменданта генерала Tseitenberga.
Дня 21 падолиста 1916 р. упокоївся цісар Франц Йосиф. На похороні духовенство Галицької церковної Провінції репрезентували Єпископ Нараді, о. мітрат Жук і я.
'СТАРОРУСИН'
'По переконанням був 'старорусин', але підчас війни щиро погодився з українським рухом' – так сформулювали політичні погляди о. Андрія Білецького у 'Посмертній згадці'. То хто ж такі старорусини: патріоти чи вороги українського народу? Різні історики трактують це по-різному. Нещодавно один відомий львівський професор історії у радіопередачі сказав дослівно так: 'Шептицький спочатку був старорусином, тобто москвофілом'. Можливо, він це почерпнув із Енциклопедичного словника Брокгауза і Ефрона, у якому свідомо чи ні, але перекинуто місточок між старорусинами та москвофілами: 'Наступил полный и окончательный разрыв между двумья партиями: украинофилами, или 'народовцами', и 'москалефилами'… В руках старорусов оказалось большинство общественных учреждений и, между прочим, заведование 'Народным домом'… В
Російський мандрівник В. Кельсієв, який побував у Галичині й встановив дуже близькі контакти із Я Головацьким, А. Петрушевичем та іншими діячами 'староруської партії', так окреслив їхній національно-політичний світогляд у 1848 році: 'Наша мова руська, а не русска-російська; ми русини, а в Росії росіяни; ми пишемо слово руський з одним 'с', а росіяни з двома 'с'; ми належимо до двох різних племен; російська мова нам не зрозуміла, російська церква – чужа, ми вірні сини престолу св. Петра, ми віддані слуги Австрійської монархії, тому що тільки в ній наше греко-католицьке віросповідання (унія) втішається належним захистом, тоді як у Росії нас переслідують. Чого нам бажати від Росії, де панують батіг і адміністративне свавілля!?. Наші одноплемінники, що проживають на Поділлі, Волині й Україні… позбавлені святої віри батьків наших, унії, російською наругою. Ми не росіяни, ми русини'.
З часом виникали нові рухи, течії, партії і послідовиків митрополита Яхимовича стали називати старорусинами. Як це буває в українській політиці, кожне нове утворення найперше бралося за очорнювання своїх попередників та українців з інших партій. Святому Юру нові українські патріоти 'пришили' москвофільство, а поляки і росіяни це радо підтримали. Насправді греко-католицька церква завжди твердо стояла на проукраїнських позиціях, беззастережно засудила діяльність москвофіла о. Івана Наумовича (саме він – а не староруси – заснував 'общество им. М. Качковского') і позбавила його парохії, постійно була з українським народом, активно брала участь у роботі українських організацій – від 'Просвіти' до ОУН.
Хіба можна дорікнути у москвофільстві митрату Білецькому після прочитання цієї майже документальної праці? Він був вікарієм при чотирьох митрополитах, і ніхто з них, навіть категорично протимосковськи настроєний митрополит Сильвестр, не бачив у ньому москвофіла. Йому довіряв Папа Римський, призначивши своїм прелатом, двадцять п'ять років він займав посаду генерального вікарія за митрополита Андрея Шептицького. Врешті-решт, походив з давнього українського священичого роду, тож не міг захоплюватися духовними, культурними, побутовими, звичаєвими та іншими цінностями не надто цивілізованої царської Росії.
Що ж стосується 'москвофільства' Андрея Шептицького, то він у першому пастирському листі, коли став станіславівським єпископом, справді написав: 'Я з діда-прадіда русин і полюбив нашу Церкву і наш святий обряд цілим серцем'. У тодішній австро-угорській Галичині слова русин, руський були рівнозначними словам українець, український, тож 'русинство' митрополита зовсім не означає, що він належав до москвофілів, які вважали, що українці, білоруси і росіяни то є єдиний 'руський народ'. Він сприймав 'руський світ' як такий, що населений трьома різними великими східнослов'янськими народами і який треба привести до унії з Римом. Сергій Голованов у історичному нарисі 'Греко-калицька церква' пише, що російська влада завжди вважала Шептицького одним із головних ворогів Росії, натхненником українського націоналізму. Підтвердження цьому знаходимо в Українському радянському енциклопедичному словнику за 1968 рік: 'Шептицький Андрій (1865 – 1944) – глава греко-католицької церкви, один з ідейних натхненників українського буржуазного націоналізму… боровся за відрив України від Росії'. Недаремно відразу після окупації Львова в часі Першої світової війни росіяни одним із перших заарештували митрополита Андрея Шептицького, вивезли вглиб Росії і утримували в монастирській тюрмі аж до розвалу імперії. За діяльність на благо українського народу митрополит Шептицький зазнав репресій і від австрійської влади – був негласно конфінований, і від польської – утримувався під домашнім арештом. Познущалася над ним та його родиною і нова російська влада – більшовицька. Тож хоч ми – українці, за яких він молився Богу, страждав, невтомно працював, низьким поклоном віддаймо належне нашому Митрополитові.
Олег Турій у праці 'Українська ідея в Галичині в середині ХІХ' століття пише, що нове трактування процессу національного відродження в Галичині запропонував канадський дослідник Павло Мачогій. На його думку галицькі русини в 1848 році усвідомлювали, що вони не поляки, але мали великі труднощі з визначенням, ким вони є:
– чи окремою східнослов'янською русинською нацією;
– чи частиною окремої української нації;
– чи частиною 'общерусскої' нації.
Залежно від відповіді на це питання утворилось три групи: старорусини, народовці й москвофіли. Очевидно, що ані страрорусини, ані народовці на мали нічого спільного з москвофілами, ба більше: зневажали їх і вважали запроданцями.
* * *
Після повернення митрополита Андрея Шептицького з російського полону у вересні 1917 року о. Андрій Білецький залишався генеральним вікарієм Митрополичої Капітули до самої смерті. В день 17 січня 1926 року на урочистостях з нагоди '25-літнього ювілею обняття управи Митрополитальної Львівської Архідієцезії Митрополитом гр. А. Шептицьким' вітальну промову виголосив архіпресвітер митрат Андрій Білецький, у якій він відзначив досягнення Церкви за останню чверть століття (подається скорочено):
'…Через поглиблення душпастирської ревности підчиненого духовенства піднесено релігійний дух в народа. Митрополит відвідує вірних богатих і убогих, смутних потішає, хорих ободряє, немічних і потрібних рятує, дітей научивши правд віри, голубить, заохочує до відправи щоденних молитов спільно цілими родинами, щоби в домах царював Дух Святий, Дух Божий.
Приходить Люта війна. Митрополит невстрашимо стоїть на сторожі греко-католицької церкви і свого народа. Сміло голосить і завзиває вірних, щоби кріпко держалися Церкви і своєї народности. І були такі прекрасні случаї, як приклад коло Бібрки і Щирця, що вірні самі не позволили православному священикови відправляти Богослуження в церкві. А коли наїздники взяли його в полон, то духовенство і вірні стяг віри і народности кріпко в руках держали. Згадувати будуть, що в Архікатедрі Богослуження православного ніколи не відправлено…'
Це був останній публічний виступ важко хворого о. митрата Білецького.
Спочатку високопреподобного архіпресвітера о. митрата Андрія Білецького поховали на Янівському цвинтарі у гробниці Турчинів, а в березні 1928 року домовину з його прахом зі всіма ушануваннями перенесли в гробницю Львівської капітули на Личаківський цвинтар, у якій він покоїться разом з митрополитами Григорієм Яхимовичем, Юліаном Сас-Куїловським, Спиридоном Литвиновичем та кількома десятками єпископів і крилошан Митрополичої Капітули.
Все своє майно він заповів сиротам, хоча залишилася рідна дочка, яка жила далеко не в розкошах, а після смерті її чоловіка – о. д-ра Діонісія Дорожинського – просто бідувала. В часописі 'Богословія' можна знайти такий запис: 'Пожертви для бібліотеки. Митрополит А. Шептицький подарував 221 томів лат. патрольоґії. О. офіціал Андрій Білецький, архипресвітер Митр. Капітули, що помер 19 мая с.р., записав у свойому завіщанню майже цілу свою бібліотеку Богословському Науковому Т-ву, м. ин. цінний твір Ґоара 'Rituale Graecorum' із тим застереженням, що мається позичати Капітулі на її бажання'.
'Дзвін', № 11–12, 2008, м. Львів
Значення деяких рідко вживаних слів:
дієцезія (або єпархія) – адміністративно-територіальна одиниця в християнській церкві на чолі з єпархіальним архієреєм (митрополитом, архієпископом, єпископом)
пресвітер (з грец. – старший, старійшина) – священик
митрат – нагороджений за особливі заслуги перед церквою митрою, – позолоченим головним убором для вищого духовенства
капітула – рада при митрополиті, яку утворює колегія вищого духовенства кафедрального собору для управління дієцезією
крилошанин – вищий титул священика в єпархії, як правило члена єпископської капітули
вікарій – заступник єпископа або митрополита. Генеральний вікарій має виконавчу владу над всією архідієцезією
офіціал – церковний суддя
прелат – почесний титул, який надають вищому духовенству
9 лютого 2011
|
| Закрити |
